Дніпропетровщина: земля, яку будували тричі

Дніпропетровська область — це промислове й космічне ядро України обабіч Дніпра, регіон, чию справжню суть ховає індустріальний фасад. Її головний парадокс простий: місто, що будувало ракети для космосу, десятиліттями офіційно «не існувало» на мапах для іноземців — і саме з цієї невидимості виріс упертий, самодостатній характер усього краю.

Почнемо з того, що зазвичай замовчують.

Є міста, які живуть тим, що їх показують. Дніпро десятиліттями жило зворотним. З 1959 року й майже до кінця 1980-х обласний центр був закритий. Наглухо. Іноземцю сюди дороги не було. На папері місто існувало — у житті зникло з туристичних маршрутів планети. За фасадом тракторного заводу тут точили ракети: з конвеєра сходили трактори ЮМЗ, а поряд, у бетонних корпусах конструкторського бюро, інженери з логарифмічними лінійками креслили міжконтинентальні носії. Один із тих інженерів згодом описав своє робоче місце так: «Величезні корпуси КБ, вщент заповнені інтелігентними, висококваліфікованими інженерами, у кожного свій власний стіл, логарифмічна лінійка, готовальня і креслярський комбайн, і усі цілеспрямовано, з ранку до пізнього вечора працюють над створенням "фантастичної" ракетної техніки».

Ціле покоління дніпрян виросло в місті, якого наче й не було. Ось ключ до всієї Дніпропетровщини.

Що це за регіон і де він розташований?

Дніпропетровська область лежить у центрально-східній частині України, обабіч Дніпра, у степовій зоні на давньому Українському кристалічному щиті — одній із найстаріших геологічних структур Європи, чиї породи сформувалися понад два мільярди років тому. Центр — місто Дніпро, яке за неповні півтора століття встигло змінити чотири імені. Після адміністративної реформи 2020 року область поділена на сім районів замість колишніх двадцяти двох: Дніпровський, Кам'янський, Криворізький, Нікопольський, Павлоградський, Самарівський і Синельниківський.

Тут видобувають руду. Плавлять сталь. Проєктують ракети. Малюють один із найвпізнаваніших орнаментів країни. І все це — на землі, яку три століття тому вкривали козацькі зимівники.

Звести цей край до «промислового» — означає проґавити найцікавіше. Бо за заводськими трубами ховається інше: козацька фортеця, яку спалили за одну ніч; історик, що виторгував охоронну грамоту в самого Махна; острів зі зниклим монастирем; собор, зведений, за переказом, без жодного залізного цвяха.

Головна теза: чому регіон будували наново тричі?

Дніпропетровщину важко зрозуміти як «місце». Це радше процес. Її забудовували з нуля кілька разів поспіль — і щоразу нова епоха не стирала попередню, а лягала зверху, наче новий культурний шар на археологічному розкопі.

• Перший шар — козацький. Запорозькі Вольності, паланки, фортеця Кодак, зимівники Сірка й Глоби.
• Другий шар — імперський. Катеринослав, задуманий Потьомкіним як «третя столиця» імперії.
• Третій шар — радянсько-космічний. Південмаш, ракети, закрите місто.
• Четвертий, сучасний. Прифронтовий регіон і тиловий хребет, що тримає схід країни з 2022 року.

Дивитися на Дніпропетровщину варто саме крізь ці нашарування. Легенди тут ідуть поряд із документами, а не замість них. І найгостріше — на межі між ними.

Хто насправді заснував ці землі: козаки чи імперія?

Степ обманює. Здається молодим і порожнім — а насправді це один із найглибше нашарованих регіонів країни. Тут проходив шлях «із варягів у греки». На Монастирському острові посеред майбутнього Дніпра, за переказами, зупинялися князівські дружини. А справжня історія цих земель — козацька до кісток. Це серце колишніх Запорозьких Вольностей: січі, зимівники, паланки — Кодацька, Протовчанська, Самарська.

Найдраматичніший козацький сюжет — фортеця Кодак.

Її звели 1635 року на високому правому березі Дніпра, біля Кодацького порога, під наглядом французького інженера Гійома Левассера де Боплана — того самого, чиї карти вперше докладно показали Україну Європі. Річ Посполита будувала Кодак з холодним розрахунком: замкнути Січ. Перекрити втечі селян. Обірвати козацькі походи на море. Гарнізон із найманців очолив француз Жан Маріон.

Фортеця простояла кілька тижнів.

Улітку 1635 року гетьман Іван Сулима, вертаючись із морського походу й побачивши, що нова твердиня стоїть у нього на шляху додому, взяв її раптовим нічним штурмом. І зрівняв із землею. Про це стримано, майже сухо, розповів сам будівничий: «Якийсь Сулима, гетьман повсталих козаків, вертаючись з морського походу і побачивши, що фортеця заважає їм досягти рідного краю, зненацька захопив її і розбив гарнізон, що мав десь коло 200 воїнів під командуванням полковника Маріона». Цінність цих слів у тому, що це голос не переможця й не літописця, а фахівця, який сам зводив ці вали — і мусив визнати їхню безпорадність.

Тріумф Сулими тривав недовго. Уже в грудні того ж року його, зрадженого й виданого польській стороні, стратили у Варшаві. Фортецю відбудували — майже втричі більшою. Її вали над Старими Кодаками стоять і досі. Щоправда, з 1938 року їх поволі доїдає гранітний кар'єр. Символічніший фінал важко вигадати: пам'ятку козацького опору перемелює та сама індустрія, якою пишається регіон.

Чому Катеринослав так і не став «третьою столицею»?

Наприкінці XVIII століття, після ліквідації Січі 1775 року, над Дніпром постав зовсім інший задум. Григорій Потьомкін і Катерина II вирішили збудувати тут «третю столицю» імперії — з храмом, судилищем «на кшталт давніх базилік», академією. Розмах був колосальний. Мандрівник Франсіско де Міранда, який гостював у Потьомкіна, записав під 1787 роком, що проєкт розроблено «з давньоримською щедрістю і архітектурним смаком».

Місто заклали двічі. Перший Катеринослав постав 1776 року на лівому березі, на річці Кільчень, — і провалився через постійні повені. Указом 1784 року його перенесли на правий берег, на підвищення, де стояла козацька слобода Половиця. Офіційною датою заснування часто називають 9 травня 1787 року — закладення Преображенського собору під час подорожі Катерини, коли другий камінь у підмурок власноруч поклав імператор Йосиф II Габсбург.

Тут і зіштовхуються факт із міфом.

Імперська традиція обожнювала малювати степ до Катеринослава «диким і порожнім». У ювілейних текстах 1887 року писали, що в «майже не заселеній країні мали виникнути нові Афіни». Архіви кажуть протилежне. Місто виросло не на пустці — воно проковтнуло козацьку слободу Половицю, відому ще з 1740-х, а поряд стояли давно обжиті Новий і Старий Кодаки. Козак Микита Корж, чиї спогади дійшли до нас, згадував, що місцевість звали Половицею через полуниці: їх росло стільки, що колеса возів червоніли, «неначе обшиті червоним сап'яном». Старожили ще довго вперто казали, що їдуть «не до Катеринослава, а до слободи Половиці».

Мрію про південний Рим убила банальна арифметика. Померли Потьомкін (1791) і Катерина (1796) — урвалося фінансування. Місто загальмувало на десятиліття.

Як степ перетворився на індустріальне серце?

Друге народження регіону було залізним у прямому сенсі.

У другій половині XIX століття Катеринославська губернія вибухнула. За офіційними даними обласної адміністрації, 1884 року тут мешкало близько 1,4 мільйона осіб, а вже 1901-го — 2,8 мільйона. Подвоєння за сімнадцять років.

Двигуном став Кривбас. Землевласник і дослідник Олександр Поль пробив ідею промислового видобутку криворізької руди, яку інженери тих років оцінювали з неприхованим захватом. Один охрестив родовище «Золотим Рогом». Інший — «другим Уралом». А Катерининська залізниця, прокладена 1884 року, з'єднала цю руду з вугіллям Донбасу — і фактично зшила майбутній промисловий регіон в одне тіло.

Радянська доба додала і масштабу, і болю. 1926 року Катеринослав перейменували на Дніпропетровськ. ДніпроГЕС затопив славнозвісні дніпровські пороги — а разом із ними під воду пішов цілий світ лоцманських переказів, де кожен камінь мав власне ім'я. Були Голодомор і Друга світова, чиї рани цей край ще носить.

А потім прийшли ракети.

Чому Дніпро називають «космічною столицею»?

1944 року тут заснували автомобільний завод. Дуже швидко його перепрофілювали під ракетобудування — так постав легендарний «Південмаш». 1954-го Михайло Янгель заснував конструкторське бюро «Південне». Тандем заводу й КБ став однією з опор радянської ракетно-космічної програми.

Цифри вражають досі. Завдяки роботі КБ «Південне» та підприємств-партнерів створили дев'ять типів ракет-носіїв, здійснили близько 500 запусків і вивели на орбіту понад тисячу космічних апаратів. Пізніше дніпровський перший ступінь літав навіть у складі американської ракети Antares, що возила вантажі для NASA. А ракети «Зеніт» стартували з плавучої платформи посеред Тихого океану.

Іронія долі жорстока й точна. Місто, чиї вироби мали нести смерть, водночас допомагало людству дослідити космос. І платило за це закритістю: через секретні підприємства Дніпропетровськ зачинили для іноземців аж до кінця 1980-х. Прикриттям слугували ті самі мирні трактори ЮМЗ, що сходили з конвеєра «для звітності».

Правда чи вигадка: собор, збудований без жодного цвяха?

Легенди Дніпропетровщини — окрема порода. Багато з них не висмоктані з блогів, а зафіксовані ще у XIX — на початку XX століття етнографами Яковом Новицьким і Дмитром Яворницьким. Тому їх можна переказувати впевнено. Головне — щоразу класти легенду й факт поруч.

• Собор без жодного цвяха. Легенда з історичним ядром. За переказом, який записав Яворницький, козаки постановили: у храмі Спасителя, прибитого до хреста залізними цвяхами, не сміє бути жодного залізного цвяха. Тож Троїцький собор у місті Самар (кол. Новомосковськ) звели на дерев'яних тиблях. Документально це підтверджено — собор справді без залізних цвяхів, а майстром був досвідчений народний зодчий Яким Погрібняк. Дві поправки проти туристичних перебільшень. Жодного «юного генія»-будівничого, про якого люблять розповідати гіди, не існувало — Погрібняк був зрілим майстром із уже зведеними храмами. І нинішня будівля — точна перебудова 1880-х років, а не оригінал XVIII століття. До речі, саме цей собор вважають прообразом храму в романі Олеся Гончара «Собор».
• Місто чотирьох імен. Історичний факт із фольклорним відлунням. Половиця, Катеринослав, Новоросійськ, знову Катеринослав, Дніпропетровськ, Дніпро — центр області міняв назви, наче рукавички.
• Сірко-характерник. Фольклор. Кошового Івана Сірка народ уявляв характерником — таким, що «дещо знав»: за переказами, він рукою ловив кулі, якими в нього стріляли. Це фольклор, а не хроніка. Але саме він показує, яким титаном був Сірко в народній уяві.
• Могила, що гуде. Записаний переказ. Яків Новицький 1896 року занотував від селянина розповідь про тих, хто носив землю на могилу Сірка проти Великодня: «Спершу показалось, мов щось гуде; вдруге — зібралось стільки війська Запорозького, що аж земля стогне; втретє — барабани б'ють, з гармат палять, козацькі шапки червоніють, як мак...». Ця історія нічого не «доводить». Вона про інше — про те, як пам'ять оживляла кошового майже через двісті років після його смерті.
• Зниклий монастир. Легенда з документальним ядром. Переказ пов'язує Монастирський острів із монастирем княжих часів, зруйнованим монголами. Ядро реальне: Боплан 1635 року зафіксував і назву, і сам переказ. А от датування «за часів Ольги» краще не стверджувати категорично — доказів бракує.
• Одноокий козак Ріг. Легенда проти науки. За популярною версією, Кривий Ріг заснував козак, сліпий на одне око, на прізвисько Ріг. Історики ж бачать прозаїчніше пояснення: назва — від форми мису при злитті Інгульця й Саксагані.

Окремий пласт — містичні історії Дніпра: підземні ходи з Потьомкінського палацу, «місто масонів», привиди. Яворницький справді писав про існування ходів і робив замальовки. Але конкретні маршрути й масонські тлумачення досі лишаються переказами. Надійних підтверджень бракує — тож у серйозній розмові їм місце хіба що зі зіркою «неперевірено».

Які люди створили обличчя цього краю?

Регіон найкраще читається через постаті.

• Іван Сулима — гетьман, що спалив Кодак. Через нього видно козацький опір і крихкість імперських замків на волю.
• Іван Сірко — кошовий, чия могила в Капулівці стала місцем паломництва, а постать — осердям найбагатшого фольклору краю.
• Гійом де Боплан — француз, який будував Кодак і водночас креслив перші докладні карти України.
• Григорій Потьомкін — автор нездійсненої «третьої столиці».
• Лазар Глоба — козак, що заклав над Дніпром сади. З них згодом виросли центральні парки міста; один досі носить його ім'я.
• Олександр Поль — людина, яка відкрила Кривбас для промисловості.
• Михайло Янгель — засновник КБ «Південне», конструктор дніпровських ракет.
• Федір Панко — народний художник, засновник сучасної школи петриківського розпису.

Осібно стоїть Дмитро Яворницький — без нього історію цих земель не переповісти. «Нестор Запорожжя», археолог, фольклорист, фундатор і багаторічний директор історичного музею. За тридцять років він зібрав тут понад 75 тисяч козацьких артефактів. Під час революційних заворушень цілодобово стеріг музей від пограбування — і навіть виторгував охоронну грамоту в Нестора Махна. Товаришував з Іллею Рєпіним і став прототипом одного з козаків на славнозвісних «Запорожцях». Записав тисячі народних пісень. Зібрав близько 50 тисяч українських слів для словника, що зник під час Другої світової. А найточніше його самого характеризує зізнання з листа 1896 року: він марив оселитися «коло Дніпрових порогів» і бути там «найщасливішим у світі чоловіком». Людина, яка все життя рятувала пам'ять краю, для себе хотіла тільки одного — жити в його серці.

Чому петриківський розпис підкорив ЮНЕСКО?

Головний культурний символ регіону народився в степовому селі.

Петриківка постала ще за козацьких часів як торговельний центр Протовчанської паланки, де тричі на рік гриміли ярмарки. Тутешній розпис не випадково називають «мистецтвом вільних людей»: село було «казенною слободою» й не знало найважчого кріпацького гніту. Ця свобода вихлюпнулася в шалено життєрадісні, насичені кольором візерунки.

Технологія народжувалася майже з нічого. Фарби розводили на яєчному жовтку й молоці. Закріплювали вишневим клеєм чи буряковим цукром. Малювали саморобними пензликами з котячої шерсті — «кошачками» — та голими пальцями. Улюблені мотиви — садові й лугові квіти, ягоди калини, жар-птиця, що приносить щастя.

5 грудня 2013 року розпис першим з-поміж усіх українських елементів увійшов до Репрезентативного списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Голова обласної ради Гліб Пригунов сформулював гордість регіону без зайвої дипломатії: «Я пишаюся, що саме тут в нашій області зосереджений центр української культури! Петриківський розпис — це наша візитівка». За офіційним пафосом стоїть простий факт: крихітне степове село подарувало Україні один із її найвпізнаваніших знаків — той, що тепер і на пам'ятних монетах, і на одязі, і в інтер'єрах по всій країні.

Поряд живе інший пласт спадщини ЮНЕСКО — козацькі пісні. А в побуті — традиційна українська піч Придніпров'я, обрядовий хліб-книш Приорілля, майже стертий уже німецький колоністський слід навколо колишнього Катеринослава.

Що подивитися на Дніпропетровщині?

Регіон розсипаний на кілька дуже різних світів. Ось точки, без яких його не зрозуміти.

• Фортеця Кодак (Старі Кодаки). Вали над правим берегом Дніпра — буквально місце, звідки виросло сучасне місто. Тут сходяться Боплан, Сулима й уся драма козацького опору.
• Соборна гора й Преображенський собор. Серце нездійсненої «третьої столиці».
• Монастирський острів. Острів-загадка посеред мільйонника, названий ще Бопланом на честь монастиря, «сліду якого не лишилося».
• Історичний музей імені Яворницького. Козацька колекція світового рівня — справа життя людини, що зібрала понад 75 тисяч артефактів.
• Аерокосмічний музей імені Макарова. Справжні ракети просто неба. Найкоротший шлях до «космічного» шару міста.
• Центр народного мистецтва «Петриківка». Серце розпису ЮНЕСКО, де працюють десятки майстрів.
• Криворізький басейн. Кар'єри й затоплені виробки, які місцеві звуть «українською Сахарою», а бірюзові озера — «Криворізьким Балі» (купатися заборонено).
• Метротрам Кривого Рогу. Гібрид трамвая й метро з підземними станціями — рідкість для України.
• Троїцький собор у Самарі. Найбільший дерев'яний храм країни.
• Могила Івана Сірка (Капулівка). Місце, довкола якого зібрався найбагатший козацький міфоцикл краю.

Кривий Ріг узагалі окрема планета. Місто витягнулося вузькою стрічкою вздовж рудних покладів — за офіційними межами воно простягається приблизно на 126 кілометрів, що робить його одним із найдовших у Європі (щоправда, суцільна забудова коротша, тож цифру варто сприймати з поправкою). Друге місто України за обсягами промислового виробництва після Києва. На його північній околиці під товщею порід ховається давній метеоритний кратер — Тернівська астроблема.

Чим живе регіон сьогодні?

Дніпропетровщина тримає кілька ролей водночас.

Промислове ядро — Кривий Ріг із гірничо-збагачувальними комбінатами й металургійним гігантом. Космічна школа, що пережила СРСР: «Південмаш» і КБ «Південне» працюють далі, а з їхньої традиції проросли приватні компанії «нового космосу». Новий економічний центр: із 2022 року Дніпро став майданчиком для релокації бізнесу та ІТ.

Але головна теперішня роль краю — тилова. Із 2022 року область стала ключовим логістичним і гуманітарним хабом для сходу й півдня. Прикордонні райони — Синельниківський, Нікопольський — регулярно потрапляють під обстріли. У 2025-2026 роках лінія фронту наближалася до адміністративних меж області, в окремих прифронтових громадах оголошували евакуацію. Обстановка тут змінюється щотижня — тож будь-які конкретні дані про фронт треба звіряти на момент читання.

І остання деталь, у якій сходяться всі шари цієї землі. Майстри петриківського розпису долучилися до програми ментального здоров'я — за допомогою арт-терапії допомагають відновлюватися пораненим військовим і цивільним. Мистецтво, народжене вільними людьми степу три століття тому, знову стало в пригоді. Тепер — щоб лікувати.

Дніпропетровщину переписували й перейменовували не раз. А вона все одно тут. Уперта, димна, самодостатня — і значно глибша, ніж здається з вікна потяга.

FAQ: коротко про головне

Чому область — «Дніпропетровська», а місто — «Дніпро»? Місто перейменували на Дніпро 2016 року в межах декомунізації, а назва області залишилася історичною.

Хто і коли зруйнував фортецю Кодак? Козаки під проводом гетьмана Івана Сулими взяли й зрівняли із землею щойно збудовану польську фортецю 1635 року, того ж року, коли її звели.

Чому Кривий Ріг вважають найдовшим містом Європи? Місто витягнулося вузькою смугою вздовж рудних покладів і за офіційними межами простягається приблизно на 126 км, хоча суцільна забудова коротша.

Що робить петриківський розпис особливим? Це перший український елемент, внесений до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО (2013), — народне малярство зі степового села Петриківка, яке традиційно виконували без циркуля й трафаретів, саморобними пензликами й пальцями.

Посилання до тем статті

Матеріали для подальшого читання. Посилання відкриваються в новій вкладці.

• Петриківський розпис — запис ЮНЕСКО
• Фортеця Кодак — матеріал Дніпровського історичного музею