Кіровоградська область: чому місто вже Кропивницький, а область — усе ще Кіровоградська

Кіровоградська область — регіон у самому серці України, у межиріччі Дніпра та Південного Бугу, чий адміністративний центр 2016 року повернув собі українську назву Кропивницький, а сама область донині лишилася Кіровоградською — єдиною в країні, що не завершила декомунізацію власного імені. Тут, у колишньому Єлисаветграді, 1882 року народився перший професійний український театр; тут у степу лежить одне з найбільших трипільських протоміст Європи; і тут, під ногами, залягає сто відсотків українського урану.

Це край подвійного імені. І саме з розриву між іменами найлегше його зрозуміти.

Що це за область і чому її плутають із власним центром?

Почнімо з непорозуміння, на яке натрапляє кожен, хто вперше сюди зазирає. Місто зветься Кропивницький. Область — Кіровоградська. Одна точка на мапі, дві різні назви.

Помилки тут немає. Місто пройшло декомунізацію 14 липня 2016 року й повернуло собі українське ім'я — на честь драматурга Марка Кропивницького. Область не перейменували. Вона й досі носить назву на честь радянського діяча Сергія Кірова.

Ключове, що варто засвоїти одразу:

• Область — Кіровоградська. Офіційної одиниці «Кропивницька область» не існує.
• Центр — Кропивницький. До 2016 року — Кіровоград.
• Ініціатива перейменувати область є з 2021 року. Обласна рада тоді звернулася до Верховної Ради, «за» проголосували 37 із 57 присутніх депутатів. Та станом на 2026 рік законопроєкт не ухвалено.

Місто стало собою. Область — ще ні. І цей незавершений жест — не бюрократична дрібниця, а найточніший ключ до краю, вся історія якого зіткана зі зміни імен, господарів і кордонів.

Скільки разів насправді перейменовували обласний центр?

П'ять. Місто над Інгулом міняло назву стільки разів, скільки жоден інший обласний центр України (лише за офіційними назвами; з урахуванням ранніх усних форм дослідники подекуди рахують і шість).

Ланцюг такий:

• Єлисаветград (1784-1924). Місто виросло довкола фортеці й отримало ім'я на честь святої покровительки імператриці Єлизавети Петрівни. Назва — імперська, і «нейтрально історичною» вона не є, хоча під час дискусії 2015-2016 років дехто просував саме її повернення.
• Зінов'євськ (1924-1934). На честь Григорія Зінов'єва, уродженця міста й тодішнього впливового більшовика.
• Кірово (1934-1939). Коли Зінов'єв став «ворогом народу», ім'я поспіхом стерли — і замінили на честь щойно вбитого Сергія Кірова.
• Кіровоград (1939-2016). Разом з утворенням області. Під цією назвою місто прожило найдовше — майже 77 років.
• Кропивницький (з 2016). На честь засновника українського театру.

Кожне перейменування — політичний жест, а не примха. І кожне лишало по собі шар, який досі проступає крізь сучасну назву області.

Хто насправді жив тут до фортеці й міста?

Задовго до всіх імен був степ — і ті, хто в ньому хоронив своїх мертвих.

Люди прийшли сюди дуже давно. Найгучніший слід лишила трипільська культура доби енеоліту. Біля села Небелівка на Новоархангельщині археологи розкопали протомісто площею близько 260 гектарів, датоване IV тисячоліттям до нашої ери. Масштаб такий, що структуру давнього поселення видно навіть із супутника.

Науковий співробітник Інституту археології Валентин Собчук оцінює знахідку без півтонів:

«Вірогідно, що у IV тисячолітті до нашої ери то було найбільше поселення в Європі».

Він же застерігає від поспіху: розкопаний храм назад не збереш, тому копати має лише фахівець. Ця обережність задає тон усій розмові про давнину краю — тут сенсацію легко перетворити на крикливий заголовок і втратити при цьому саму пам'ятку. Тому точніше казати стримано: Небелівка — одне з найбільших відомих трипільських поселень. Цього досить.

А далі степом покотилися кочовики. Кожна хвиля лишала кургани. Кіммерійці. Скіфи. Сармати. І ті, чиїх імен історія вже не пам'ятає. Кіровоградщина входить до п'ятірки областей України за кількістю курганів: близько 2500 на державному обліку, а насправді — у рази більше. Ці рукотворні пагорби досі стоять на обріях. І досі зникають — фермерам вони заважають орати.

Звідки в українському степу взялася Нова Сербія?

Століттями це було порубіжжя. Дике поле, землі Запорозького Війська, межа між козацьким світом, Кримським ханством і Річчю Посполитою. А в середині XVIII століття тут сталося те, чого не вигадаєш навмисне.

1752 року російський уряд заснував на цих землях військово-поселенську область — Нову Сербію. Сюди переселяли сербів, чорногорців, волохів, македонців, здебільшого з-під австрійського кордону. Нова Сербія ділилася на два полки, гусарський і пандурський, а центром її був Новомиргород. Балканські гусари серед українського степу — не літературний образ, а адміністративна реальність тих років.

Щоб прикрити ці поселення з півдня, у 1754 році заклали фортецю Святої Єлисавети — земляну твердиню у формі правильної шестикутної зірки. Урочисте закладання відбулося 18 червня 1754 року. Довкола фортеці виросло місто, яке з 1784 року стало Єлисаветградом. Звідси й починається офіційна біографія обласного центру.

Чому Єлисаветград називали містом, у якому народився театр?

Тому що так і було. І це — головне, що цей край дав усій країні.

XIX століття принесло місту «золоту еру». Через Єлисаветград проклали залізницю Харків — Одеса (1868-1869), і аграрне містечко стрімко перетворилося на аграрно-промислове. 1874 року англійські підприємці брати Ельворті відкрили тут завод сільськогосподарських машин — згодом флагман місцевої промисловості, який працює донині під назвою «Ельворті». За міського голови Олександра Пашутіна (1878-1905) з'явилися водогін, електричний трамвай, телефон, телеграф, публічна бібліотека.

А 27 жовтня 1882 року сталося те, що вписало Єлисаветград у культурну історію нації. Тут дала першу виставу перша професійна українська театральна трупа — «Товариство акторів», знане як «театр корифеїв». Ставили «Наталку Полтавку» Котляревського. У головній ролі на професійній сцені дебютувала Марія Заньковецька — актриса, яку згодом назвуть душею українського театру.

Засновником був Марко Кропивницький — актор, режисер і драматург в одній особі. Довкола нього зібралася родина Тобілевичів: Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський. Саме на честь Кропивницького 2016 року й перейменують місто. Тобто сучасна назва обласного центру виросла безпосередньо з цієї сцени 1882 року. Рідко коли культурна подія так буквально повертається в топоніміку.

І тут історія робить несподіваний поворот. Карпенко-Карий — справжнє ім'я Іван Тобілевич — одружився з Надією Тарковською. Вона доводилася тіткою єлисаветградському поетові Арсенію Тарковському, батькові кінорежисера Андрія Тарковського. Родинний хутір Тарковських став посагом і згодом дістав назву Хутір Надія. Так український театр і рід Тарковських зустрічаються в одній садибі під Кропивницьким — тій самій, де Карпенко-Карий написав «Сто тисяч» і «Хазяїна».

Які місця розкривають область найкраще?

Область розкидала свої скарби по різних кінцях, і кожне місце тримає окремий шар історії.

• Вали фортеці Святої Єлисавети (Кропивницький). Одна з найкраще збережених земляних фортець України. Зоряний шестикутник посеред міста — точка, з якої все почалося.
• Театр імені Кропивницького та історичний центр. Модернові особняки Дворцової й Пашутінської, будинок купця Барського (нині краєзнавчий музей) із жорнами над вікнами й маскаронами. Через цю архітектуру Кропивницький іноді звуть «маленьким Парижем».
• Хутір Надія (Кропивницький район). Садиба Тобілевичів, серце театральної історії краю й місце щорічного фестивалю «Вересневі самоцвіти».
• Небелівка (Новоархангельщина). Поле, під яким лежить трипільське протомісто.
• Межові камені біля Нечаївки (Компаніївська громада). Алея з 15 пар вертикальних гранітних монолітів завдовжки 779 метрів. Археологи Микола Тупчієнко й Валентин Собчук зафіксували та описали пам'ятку у 2012-2013 роках.
• Каньйон Монастирище (Устинівщина). Скелястий острів між руслами Інгулу — ландшафт, аналогів якому в Україні майже немає.
• Чорний ліс з озером Берестувате (Знам'янщина). Лісовий масив із власним пучком легенд про скарби.
• Новомиргород. Колишній центр Нової Сербії, де балканський слід у топоніміці найпомітніший.

Чому історики застерігають від місцевих легенд?

Тому що на Кіровоградщині факт напрочуд легко перетворюється на легенду. І найкорисніше — не переказувати міф, а показувати, де закінчується документ.

• Фортеця, що «ніколи не воювала» — спірна версія. Дуже поширене твердження: мовляв, зоряна твердиня так і не побачила бою, гармати простояли без пострілу. Насправді джерела пов'язують фортецю з воєнними подіями російсько-турецької війни 1768-1774 років — щоправда, розходяться в деталях: за одними даними, вона витримала загрозу, за іншими гарнізон зачинився й у відкритий бій не вступив. Цінність історії не в «романтиці мирної фортеці», а в тому, як легко ефектна формула витісняє складніший факт.
• Підземне місто під центром Кропивницького — міський міф із реальним ядром. Розповідають про таємні багатокілометрові ходи. Насправді під Центральним сквером збереглися підвали Успенського собору XVIII століття — колишні льодовні та склади збіжжя.
• Скарби Чорного лісу — переказ. У водах озера Берестувате начебто спочиває золота карета кримського хана, а десь у лісі заховані скарби Нестора Махна. Типові «мандрівні» скарбові сюжети без документальних підтверджень. Їхня вартість — не в золоті, а в тому, як місцева пам'ять береже відлуння татарських набігів і буремного ХХ століття.
• Урочище Монастирище — «місце сили» — свіжий туристичний міф. Краса каньйону реальна. А от статус «головного місця сили України», розповіді про надприродні здібності відвідувачів і версія про метеорит, що начебто впав тут 45 мільйонів років тому, — сучасний наратив, а не давня традиція чи доведений факт. Рідкісна нагода побачити, як міф народжується просто на очах.

Хто з відомих людей пов'язаний із краєм?

Театральне ядро вже назване: Марко Кропивницький (1840-1910), Іван Карпенко-Карий (1845-1907), Марія Заньковецька (1854-1934), брати Микола Садовський і Панас Саксаганський. Але край не звужується до сцени.

• Володимир Винниченко (1880-1951) — письменник і політик, голова Генерального секретаріату Центральної Ради, згодом Директорії УНР. Навчався в місцевій гімназії.
• Арсеній Тарковський (1907-1989) — поет і перекладач, уродженець Єлисаветграда, батько кінорежисера Андрія Тарковського.
• Василь Сухомлинський (1918-1970) — педагог світового рівня; його Павлиська школа на Онуфріївщині стала символом гуманної педагогіки далеко за межами України.
• Євген Маланюк (1897-1968) — поет «празької школи» з Новоархангельська, якого називали співцем степової Еллади.

Загалом край дав країні понад сто письменників і десятки вчених. Сенс не в довжині списку. Сенс у тому, що всі вони виросли з одного степового ґрунту — і найточніше розповісти область саме через них, а не через статистику.

Який характер має цей степовий край?

Культурний код тримається на театрі. «Театр корифеїв» — не просто трупа, а бренд, закріплений лише за цим колективом; від «Наталки Полтавки» 27 жовтня 1882 року ведуть відлік професійного українського театру. Не випадково саме тут щороку відбувається фестиваль «Вересневі самоцвіти», що стартує з Хутора Надія.

На гербі Кропивницького два лелеки тримають щит із планом фортеці. У народній символіці лелека — знак добра, батьківщини, родинного тепла. М'який, домашній образ для краю з доволі суворою прикордонною біографією. Цей контраст, мабуть, і є характер області.

А ландшафт? Область лежить майже повністю на правому березі Дніпра, на межі лісостепу й степу. Головні річки — Інгул, що тече через Кропивницький, Інгулець, Синюха, Тясмин. Лісів і води тут обмаль, гідроресурси річок скупі. Та саме на тлі цієї стриманості окремі місця б'ють наповал: каньйон Монастирище, що його Інгул прорізав у скелях, Лозуватські скелі, темне озеро Берестувате. Степ тут не одноманітний. Він просто ховає свої ефекти — як і вся область.

Чим область живе сьогодні?

Аграрним ґрунтом і несподіваним підземним виміром. Тут видобувають увесь український уран: шахти державного «Східного гірничо-збагачувального комбінату», насамперед Інгульська (найбільша уранова шахта країни) та Смолінська. Це водночас стратегічний ресурс і джерело екологічних ризиків: громадські організації, зокрема «Флора», у 2024 році запускали в громадах поблизу шахт проєкти радіаційного моніторингу.

Галузь переживає й прямі потрясіння. 11 листопада 2025 року на Інгульській шахті стався прорив гідрозакладальної суміші й затоплення горизонту; на аварійній ділянці перебували працівники, тривали рятувальні роботи. Нагадування, що «підземна економіка» краю — не абстракція, а щоденний ризик для конкретних людей.

Промислове обличчя формують і давні бренди: «Ельворті» (колишня «Червона зірка»), «Гідросила». Олександрія відома буровугільною промисловістю, Світловодськ — портом на Кременчуцькому водосховищі, Знам'янка — залізничним вузлом, Гайворон — вузькоколійкою.

А над усім цим висить незакрите питання назви. Область досі Кіровоградська. І суперечка про її ім'я — сюжет не менш сучасний, ніж уранові шахти.

Як спланувати поїздку Кіровоградщиною?

Починати варто з Кропивницького. За день у самому місті встигаєш обійти вали фортеці Святої Єлисавети, історичний центр із модерновими особняками й театр імені Кропивницького.

Далі — за інтересами. Любителям історії та культури: Хутір Надія в Кропивницькому районі, а за ним Новомиргород зі слідами Нової Сербії. Шукачам давнини й загадок: Межові камені біля Нечаївки, за наявності часу — трипільське поле під Небелівкою. Прихильникам ландшафту: каньйон Монастирище на Устинівщині, Чорний ліс з озером Берестувате, дендропарк «Веселі Боковеньки».

Для родини й короткої вилазки достатньо зв'язки Кропивницький плюс Хутір Надія на день-два. А от Небелівка, Монастирище й Межові камені розкидані по різних кінцях області, дороги місцями складні — це вже окрема експедиція для тих, хто в край устиг закохатися.

Паспорт локації

• Характер: стриманий, недооцінений, з подвійним іменем.
• Стихія: степ і підземелля — кургани, шахти, підвали, уран.
• Головний символ: зоряна фортеця Святої Єлисавети та лелеки на гербі.
• Суперсила: театр — тут народився професійний український театр.
• Слабке місце: незавершена ідентичність — область досі носить радянську назву.
• Історичний нерв: порубіжжя, що століттями міняло імена й господарів.
• Місце сили: Хутір Надія, де театр зустрічається з родом Тарковських.
• Факт, який змінює сприйняття: увесь український уран видобувають саме тут.
• Легенда, яку варто знати: фортеця, яку вважають «такою, що не воювала».
• Фраза, яку могла б сказати ця локація: «Місто вже стало собою — дайте час і мені».
• Чому важлива для України: звідси починається професійний український театр, і тут триває один із головних сюжетів про пам'ять та декомунізацію.

Коротка довідка

• Область: Кіровоградська. Центр: Кропивницький.
• Утворена: 10 січня 1939 року.
• Площа: 24 588 км².
• Населення: ~903,7 тис. (оцінка на 1 січня 2022 року); перепис 2001 року — 1 125,7 тис.
• Адмінподіл: 4 райони, 49 громад, ~1029 населених пунктів.
• Розташування: центр України, межиріччя Дніпра та Південного Бугу.

FAQ: коротко про головне

Як правильно — Кіровоградська чи Кропивницька область? Правильно — Кіровоградська область із центром у Кропивницькому. «Кропивницької області» офіційно не існує, хоча ініціатива перейменувати її відома з 2021 року.

Як раніше називався Кропивницький? Єлисаветград (1784-1924), Зінов'євськ (1924-1934), Кірово (1934-1939), Кіровоград (1939-2016) і, нарешті, Кропивницький — з 2016 року.

Чим відома Кіровоградська область? Тут 1882 року народився перший професійний український театр, лежить трипільське протомісто Небелівка, стоїть зоряна фортеця Святої Єлисавети й видобувають увесь український уран.

Що подивитися насамперед? Фортецю Святої Єлисавети та історичний центр Кропивницького, Хутір Надія, Межові камені біля Нечаївки й каньйон Монастирище.

Джерела й примітки

Офіційні дані про адміністративний статус, площу, райони та громади подано за порталом «Децентралізація» і Головним управлінням статистики у Кіровоградській області; факт перейменування 2016 року — за постановою Верховної Ради України. Історичний контекст (Херсонська губернія, Нова Сербія, фортеця) спирається на матеріали Держархіву Херсонської області та краєзнавчі праці. Дані про уродженців, промисловість та уран — за Енциклопедією Сучасної України. Оцінку трипільського поселення Небелівка наведено за словами наукового співробітника Інституту археології Валентина Собчука. Легендарний матеріал (фортеця «що не воювала», підземелля, скарби Чорного лісу, «місце сили» Монастирище) поданий зі статусом переказу чи туристичного міфу й не є документально підтвердженим фактом

Посилання до тем статті

Матеріали для подальшого читання. Посилання відкриваються в новій вкладці.

• Кіровоградська область — Енциклопедія Сучасної України
• Історична довідка про Кіровоградську область — ОВА
• Заповідник-музей «Хутір Надія»