Луганщина: як козацьку землю двічі переписали на «російський Донбас»

Луганська область — найсхідніший край України, історична частина Дикого Поля і Слобожанщини, чиї міста виросли з козацьких зимівників, а не з імперських указів, хоч саме так їхню появу згодом і подавали. Її головна особливість — розрив: це єдина область, чий адміністративний центр за вісім років переїжджав чотири рази, а сама вона з літа 2022 року майже повністю окупована, існуючи тепер більше в людях, ніж на власній території.

Труба. Терикон. Тепловоз. «Русскоязычный восток». Війна.

У цей короткий ряд Луганщину складали десятиліттями. Кожне слово має ґрунт під собою. Жодне не пояснює краю.

Бо варто відвести погляд від заводської труби до степу за нею — і земля стає невпізнанною. Тут раніше за будь-яку шахту на курганах стояли половецькі кам'яні баби. Тут козацькі зимівники давали початок містам, які потім «засновувала» канцелярія Катерини ІІ. Тут найстаріший кінний завод країни двісті п'ятдесят років тримає породу — останні роки за годину їзди від фронту.

Ця земля має ім'я, старше за всі свої заводи разом узяті. Дике Поле. Так від XIV-XV століть звали простір між Дніпром і Доном — територію поза владою будь-якої держави, коридор, яким ходили козаки, татарські чамбули, донські ватаги. Луганщина проросла звідси. Не з указу — зі степу.

А далі почалося переписування. Спершу заводами. Потім перейменуваннями. Потім танками.

Де розташована Луганська область і що це за край?

Область витягнута вздовж середньої течії Сіверського Дінця, на крайньому сході України, притиснута до кордону з Росією — до її Білгородської, Воронезької та Ростовської областей. Захід межує з Донеччиною й Харківщиною.

Кілька цифр, які тут доречні — але не на початку розмови, а на своєму місці:

• Площа — близько 26 684 км². За даними порталу «Децентралізація». Це приблизно десята позиція серед областей України.
• Утворена 3 червня 1938 року. Стару Донецьку (тоді Сталінську) область поділили надвоє. До цієї дати таких кордонів не існувало — область молодша за багато своїх заводів.
• Адміністративний центр де-юре — Луганськ. Найсхідніший обласний центр країни.
• Останній перепис — 2001 рік. Тоді тут мешкало близько 2,55 мільйона осіб, з них 58 % українців — дані Енциклопедії Сучасної України. Усе, що рахували пізніше, — лише оцінки, і війна їх остаточно знецінила.

Історично це Слобожанщина на степовому пограниччі. Не «исконно русский» край — а земля козацької колонізації, степової археології та пізнішої імперської промисловості, яка й дала їй маску, під якою її звикли бачити.

Хто насправді заснував Луганськ — Катерина ІІ чи козаки?

Офіційна версія звучить твердо: Луганськ заснувала Катерина ІІ 1795 року, указом про ливарно-гарматний завод на річці Лугань. Будівництво доручили шотландцеві Карлу Гаскойну. Завод став першим на території України, де чавун виплавляли на кам'яному вугіллі, а не на деревному. Перший чавун пішов 1800 року — з коксом, випаленим у Лисичанську.

Усе це правда. І все це — не вся правда.

Історик Тарас Чухліб, автор дослідження «Донеччина та Луганщина — козацькі землі України (XVI-XVIII ст.)», документує незручну для імперської версії деталь: козацькі зимівники стояли тут раніше за завод. Кам'яний Брід. Красний Яр. Вергунка. Люди жили на цьому місці до всякого указу. А статус міста поселення дістало взагалі 1882 року — коли злили в одне слободи по обидва боки Лугані.

Отже «1795» — це рік заводу. Не рік появи людей на цій землі.

І це не поодинокий випадок. Це система:

• Лисичанськ виріс із «Лисичого Байраку». Козацький зимівник у байраку, де водилися лисиці, дав місту і назву, і початок.
• Зимогір'я — із зимівника Кальміуської паланки. За краєзнавчою версією, поселення заклали запорожці.
• Старобільськ заснували козаки 1686 року як слободу Більську на річці Айдар.
• Сухарєв городок під Кремінною поставили донці. Козаки, заслані на Донець за участь у повстанні Разіна, лишили тут єдине своє поселення.

Міста, які згодом видавали за дар імперії, проросли з козацького степу. Це не патріотична риторика. Це просто послідовність дат, яку незручно читати вголос певним історіографіям.

Що імперія справді залишила на Луганщині?

Промисловість — і особливий «казенний» уклад, який згодом заступив собою всю попередню історію краю. Луганський завод запустив вугільно-металургійний маховик, і саме заводський вік Луганщини потім видаватимуть за всю її біографію.

Але поряд із домнами імперія лишила тут дещо геть несподіване. Коней.

У Біловодському краї на північному сході ще з середини XVIII століття працювала ціла група кінних заводів — Деркульський, Лимарівський, Стрільцівський, Новоолександрівський. Деркульський — найстаріший в Україні, а за низкою джерел і взагалі перший. Указ Катерини ІІ від 22 квітня 1765 року. Відкриття восени 1767-го. Тоді сюди привезли 73 коні — англійських, іспанських, арабських, неаполітанських, перських.

І ось деталь, гідна доброго роману.

Подивіться на споруди Деркульського заводу згори. Їхнє планування читається як монограма «Е ІІ» — Екатерина ІІ. Підпис імперії, вписаний у саму геометрію будівель. Видимий тільки з неба. Народна пам'ять додає до цього свій сюжет: місцевих селян приписали до заводу примусово, і через тяжкі побори вони одного разу його підпалили. Комплекс відбудували. Документ це чи переказ — питання відкрите, але сама історія багато каже про ціну імперського блиску.

Чому Луганськ двічі ставав Ворошиловградом?

Це найкоротший спосіб зрозуміти, як працювала радянська топоніміка. Через живих і мертвих людей.

1917 року Луганськ став першим містом в Україні, де міську думу очолив більшовик — Климент Ворошилов, уродженець Лисичанська. На його честь місто, а потім і область дістали ім'я Ворошиловград. А далі назва заходила на коло чотири рази:

• 1938 — Ворошиловградська. Область утворюють одразу з іменем маршала.
• 1958 — Луганська. Спрацьовує заборона називати міста на честь живих. Ворошилов ще живий — назву прибирають.
• 1970 — знову Ворошиловградська. Ворошилов помер роком раніше. Ім'я повертають.
• 1990 — остаточно Луганська.

Півстоліття ім'я цілого краю залежало від того, дихає конкретний маршал чи вже ні. Топонім як заручник біографії однієї людини.

Яку трагедію ХХ століття ховає Старобільськ?

Не легенду. Факт, від якого холодно.

1939 року, після вторгнення СРСР у Польщу, у стінах закритого жіночого монастиря Старобільська облаштували табір НКВС для польських військовополонених — офіцерів, поліціянтів, службовців. Багатьох згодом розстріляли. Це частина катинської трагедії, і сталася вона тут, на тихій річці Айдар.

Про це треба говорити тим тоном, на який така подія заслуговує. Без «цікавинок».

Друга світова лишила краю й міфи — насамперед культ краснодонської «Молодої гвардії», який радянська пропаганда збудувала поверх реальних, часто трагічніших і складніших доль підпільників. Відділити людей від культу — окреме завдання, якого ця земля ще чекає.

Що сталося з областю у 2014 і 2022 роках?

Розрив.

2014 року частину області захопили російське вторгнення й підконтрольне Москві утворення, визнане в Україні терористичною організацією. Обласна влада евакуювалася — спершу до Сватового, потім до Сєвєродонецька. На вісім років саме Сєвєродонецьк, місто, що постало навколо хімкомбінату, став фактичною столицею вільної Луганщини.

Улітку 2022-го все обвалилося. Важкі бої за Сєвєродонецьк і Лисичанськ завершилися відступом української армії. З 3 липня 2022 року майже вся область — під окупацією.

Так область, народжена 1938 року, вперше за всю історію втратила себе як цілісну керовану територію. І почала існувати радше в людях, ніж на мапі.

Які місця формують справжню карту Луганщини?

Мапу цього краю варто читати не за розміром міст, а за їхньою роллю в одному сюжеті — розриву й козацького коріння.

Вісь влади, що переїжджала. Три точки, три етапи однієї драми:

• Луганськ — де-юре центр, місто з козацьких зимівників і ливарного заводу, батьківщина Даля. Зараз окупований. Концентрат усієї обласної історії — від Кам'яного Броду до Ворошиловграда й назад.
• Сєвєродонецьк — молоде хімічне місто, що у 2014-2022 роках несподівано стало столицею вільної області, а влітку 2022-го — епіцентром одних із найважчих боїв війни.
• Сватове — райцентр, який першим у 2014-му прийняв евакуйовану владу. Місто-пересадка.

Козацькі слободи на річках. Тут пам'ять давніша за індустрію:

• Старобільськ на Айдарі — слобода 1686 року, де сходяться козацьке заснування, легенда про скарб Махна й трагедія табору 1939-го.
• Лисичанськ — місто з «Лисичого Байраку», батьківщина Ворошилова, колиска донбаського коксу.

Імперська й природна спадщина. Те, що ламає стереотип «сірого Донбасу»:

• Деркульський кінний завод у Новодеркулі — найстаріший в Україні, ансамбль XVIII-XIX століть із монограмою імператриці в плануванні.
• Провальський степ і Королівські скелі на Донецькому кряжі — скелі до 100 метрів, що тягнуться майже каньйоном. Найнесподіваніший краєвид «рівнинного» краю.
• Кремінна й Кремінські ліси — найбільший лісовий масив малолісистої області, єдиний тут національний парк, слаборадонові мінеральні джерела. У 2022-2023 роках ці ліси стали ареною затяжних боїв.
• Парк-музей кам'яних стел у Луганську — зібрання половецьких баб, яке під час війни довелося рятувати з обстрілюваних територій.

Які легенди й міфи розповідають про Луганщину?

Одразу чесно: край готичних замків і білих паній — це не сюди. Класичної містики тут майже немає, і вигадувати її замість краю було б підробкою. Зате є степовий фольклор, козацькі перекази й туристичні міфи, у яких видно, як народна пам'ять сперечається з документом.

• Кам'яні баби — скам'янілі велетні. Фольклорний мотив. Етнограф Дмитро Яворницький записав переказ: колись жили велетні-багатирі, розсердилися на сонце й почали плювати на нього, а сонце їх за це обернуло на камінь. Насправді баби — половецькі святилища IX-XIII століть. Легенда цінна не поясненням каменю, а тим, як степова уява приручала загадкові постаті на курганах.
• Скарб Махна в підземеллях Старобільська. Міський переказ. У місті досі переповідають, що в «лихі двадцяті» Нестор Махно заховав тут свій «золотий запас»: увійшов з грошима, вийшов без нічого. Підземні ходи справді існують — при ремонтах ґрунт часом обвалюється. Але від задокументованих обвалів до «підземного міста зі скарбом» — прірва, і переступати її не можна.
• Монограма Катерини на Деркульському заводі. Факт із легендарним ореолом. Тут навпаки — те, що звучить як легенда, підтверджується з дрона. Планування споруд справді складається у вензель імператриці.
• Королівські скелі й карета Катерини. Туристичний міф. Нібито назву дав візит імператриці: зламалася карета, вона милувалася краєвидом. Підтверджень нема, а сам сюжет — класичний мандрівний мотив, що чіпляється до багатьох гарних місць (та й «королевою» Катерина не була).
• Деркул — сакральна річка козаків. Етнографічний переказ. Річка тече серед білих крейдяних берегів, а крейда в народній православній свідомості означала «святі землі». Краєзнавці відзначають і мовну межу: приблизно на Деркулі закінчується смуга тюркських назв річок, і на схід гідроніми стають слов'янськими.

Над усім цим — Дике Поле, яке навіть не легенда, а рамка всієї розповіді.

Через яких людей найкраще видно цей край?

Володимир Даль (1801-1872), «Козак Луганський». Ключ до всієї теми підміни. Народився в селищі Луганський Завод — у родині обрусілого данця, заводського лікаря, якого запросив сюди сам Гаскойн. Уславився як автор чотиритомного тлумачного словника, і російська та радянська традиція зробила з нього канонічного «великого росіянина». Тільки біографія опирається ярлику: батько — данець, мати — з німецько-французького роду, а сам Даль вивчав українську, зібрав близько восьми тисяч українських слів, записував український фольклор і навіть уклав словник живої української мови, який досі не виданий. Псевдонім — Козак Луганський. Це згорнута історія всього краю: людина складного, зовсім не «російського» коріння, прив'язана до українського степу, яку імперія записала у свій актив.

Климент Ворошилов (1881-1969). Уродженець Лисичанська, на честь якого двічі перейменовували область. Його ім'я тут — не привід для гордості, а спосіб зрозуміти механіку радянського називання.

Дмитро Яворницький. Історик і етнограф, який зафіксував степовий фольклор — зокрема переказ про баб-велетнів. Через нього говорить сама народна пам'ять.

Брати Лук'яненки. Краєзнавці зі Старобільщини, онуки поета-фронтовика Івана Савича, творці проєкту «Старобільськ — музей під відкритим небом». Ті, хто тримає пам'ять краю вже під тиском війни.

І найтихіші переселенці — сотні тисяч людей, які виїхали у 2014 і 2022 роках. Зараз саме вони — область більше, ніж її окупована земля.

Чим Луганщина ламає стереотип «сірого Донбасу»?

Природою, якої від неї не чекають.

Почнімо з дрібниці. Уздовж лівого берега Сіверського Дінця лежать озера-стариці з назвами, від яких трохи холодно: Черникове, Гниле, Мертвий Донець. Це не рівна індустріальна пустка з уяви. Це край із суворим і власним характером.

• Донецький кряж на півдні — пагорби, скелі, глибокі байраки. Північ рівнинніша, у долині Дінця.
• Луганський природний заповідник (з 1968 року) з чотирма відділеннями — Стрільцівський степ, Провальський степ, Станично-Луганське, Трьохізбенський степ.
• Національний парк «Кремінські ліси» — єдиний в області, плюс слаборадонові мінеральні джерела Кремінної, придатні для бальнеології.
• Королівські скелі заввишки до 100 метрів — доказ, що навіть у степу буває майже каньйон.

Культурно край належить до Слобожанщини — з мішаним українсько-степовим укладом і слобідськими говірками. Три сили виліпили його вдачу: степ, козацька воля і заводський уклад. А неофіційним талісманом Луганщини став степовий байбак — у ньому більше степу, ніж вугілля.

Війна перетворила частину цієї природи на поле бою. Кремінські ліси стали ареною важких боїв, заповідники опинилися на окупованій чи прифронтовій території. Заповідне й воєнне тут злилися в одну точку на мапі.

Чим живе Луганщина сьогодні?

Одним словом — збереженням.

З 3 липня 2022 року майже вся її територія під російською окупацією. Частина сіл на північному заході лишалася підконтрольною Україні довше, і контур постійно змінюється — будь-яку карту тут треба датувати. Тому головні сучасні сюжети краю не про виробництво, а про переміщення й порятунок:

• Ідентичність переїхала. Обласні установи, виші (зокрема Луганський національний університет), театри й музеї релокувалися — спершу в межах області, потім углиб країни. Луганщина існує тепер як мережа переміщених громад та інституцій.
• Спадщину рятують буквально. У 2023 році половецьких кам'яних баб евакуйовували з обстрілюваних територій — тисячолітні статуї виносили з-під вогню.
• Кінні заводи виживають. Ще до 2022-го біловодські заводи працювали за крок від лінії розмежування, і збереження порід стало щоденною боротьбою.
• Пам'ять тримають люди. Краєзнавці, переселенці, волонтери документують історію краю — часто вже дистанційно, з інших міст.

Це портрет області в стані, у якому не була жодна інша: краю, чия головна робота сьогодні — не виробляти, а не зникнути.

Чи можна зараз побачити Луганщину?

Тут потрібна чесність, а не туристична бадьорість. Більшість описаних місць недоступні — вони під окупацією або в зоні бойових дій. Маршруту «поїхати побачити» цей текст пропонувати не стане.

«Побачити Луганщину» сьогодні означає інше. Почати можна з музеїв у переміщенні та онлайн-проєктів — як «Старобільськ — музей під відкритим небом». Тим, хто любить історію, — читати про Дике Поле, козацькі зимівники, біловодських коней, долю Даля. Тим, хто шукає природу, — знати Провальський степ і Королівські скелі, розуміючи, що це поки краєвиди пам'яті, а не поїздки.

Головне зараз — пам'ятати, що ця земля є і що вона українська. Повернення до неї — питання майбутнього. І тоді ці місця чекатимуть уважного мандрівника. Рідкісний випадок, коли найкраща подорож — інформаційна: вивчити край наперед, щоб було до чого повертатися.

Паспорт Луганщини

• Характер: степовий, впертий; край, який звик, що його переписують, і все одно пам'ятає своє.
• Стихія: степ і вітер Дикого Поля.
• Головний символ: кам'яна баба на кургані — предок, старший за всі імперії.
• Історичний нерв: підміна біографії, коли козацьку землю раз за разом видавали за чуже.
• Місце сили: Провальський степ і Королівські скелі.
• Факт, який змінює сприйняття: «засноване імперією» місто Луганськ виросло з козацьких зимівників, а статус міста дістало аж 1882 року.
• Фраза, яку могла б сказати ця земля: «Мене вже двічі перейменовували. Я все одно тут».

FAQ: коротко про головне

Де адміністративний центр Луганської області? Де-юре — Луганськ. Фактично управління вільною частиною області з 2014 року велося зі Сватового, потім із Сєвєродонецька, а з 2022-го установи релокувалися вглиб країни.

Чому Луганськ називали Ворошиловградом? На честь уродженця Лисичанська Климента Ворошилова. Назву давали двічі: до 1958 року (потім прибрали через заборону називати міста на честь живих) і з 1970-го після його смерті. Остаточно «Луганську» повернули 1990 року.

Чи є Луганщина історично російською? Ні. Це історична Слобожанщина й Дике Поле, край козацької колонізації; за переписом 2001 року українці становили більшість. «Російськість» — наслідок пізнішої русифікації, промислового переселення й радянської міфотворчості.

Який найстаріший кінний завод України? Деркульський біля Біловодська: указ Катерини ІІ 1765 року, відкриття 1767-го. Один із найстаріших, за низкою джерел — найперший у країні.

Джерела

Офіційні: Постанова Верховної Ради України № 807-IX (2020) — устрій області; портал «Децентралізація» — площа, КАТОТТГ (UA44000000000018893), громади; Луганська ОВА; портал місцевих пам'яток i-lug.gov.ua; Старобільська МВА.

Історичні та академічні: «Луганська область», Енциклопедія Сучасної України — назви, перепис 2001, заповідники; «Сіверськодонецьк», Велика українська енциклопедія; Тарас Чухліб, «Донеччина та Луганщина — козацькі землі України (XVI-XVIII ст.)»; Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського — біографія Володимира Даля.

Легенди й краєзнавство: матеріали про половецьких кам'яних баб та переказ, записаний Дмитром Яворницьким; краєзнавчі публікації про Деркульський кінний завод; Національна спілка краєзнавців України (Старобільщина).

Сучасність: Суспільне Донбас, «Громада Схід»; Радіо Свобода — окупація та евакуація культурної спадщини.

Посилання до тем статті

Матеріали для подальшого читання. Посилання відкриваються в новій вкладці.

• Луганська область — Енциклопедія Сучасної України
• Луганський природний заповідник — природно-заповідний фонд України