Сумщина: область-шов, де дві України зустрілися на одному кордоні

Сумська область — це радянський адміністративний шов, накреслений 1939 року між двома різними історичними Українами: козацько-слобожанським півднем і гетьмансько-сіверською північчю. Її головна суть у цій подвійності — тут місто носить назву, яку століттями пояснювали красивою легендою всупереч документам, тут на фортечному валу оплакувала князя Ярославна, а в Глухові після спаленого Батурина ще пів століття билося серце автономної Гетьманщини.

Чому назва «Суми» — це міф, узаконений імперією?

Погляньте на герб обласного центру. Три чорні шкіряні торби — «суми» — на срібному полі. Історія проста й гарна: місто нібито назвали за трьома сумками, які знайшли перші поселенці. Її переповідають гіди, її малюють у мультфільмах. Одна біда. Вона неправдива.

Ще у 1627 році, за десятиліття до заснування міста, у документах фігурує урочище «Суми» — місце злиття річок Сума і Сумка з Пслом. Назва народилася з води. У тюркських гідронімах Слобожанщини корінь «су-» означає саме «вода», і це не збіг: цими краями пролягала межа Дикого поля. А легенда про торби виринула аж у XVIII столітті. Її фінальну перемогу закріпила Катерина II: 1781 року імператриця узаконила міф, помістивши сумки на офіційний герб.

Сумський історик Григорій Стариков, кандидат історичних наук зі складу Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського, формулює цю колізію без пом'якшень. Справжнє походження назви завжди знали і науковці, і серйозні краєзнавці. Але подолати міфічну версію на масовому рівні так і не вдалося — імперським рішенням вона була, за його висловом, «запрограмована» на століття вперед.

Це маленька історія про велику рису регіону. Сумщина — край, де офіційний міф раз за разом накривав документ. Тому й розмову про неї варто починати не з паспортних цифр, а з того, як тут влаштована пам'ять.

Що таке Сумська область: коротко і по суті

Сумщина — прикордонний регіон на північному сході України з центром у Сумах. Вона тримає один із найдовших відрізків українсько-російського кордону, межуючи з Брянською, Курською та Бєлгородською областями, і від 2022 року живе в режимі прифронтового краю. Утворена радянським указом 10 січня 1939 року, вона поєднала слобожанський південь (Суми, Охтирка, Лебедин, Тростянець) і гетьмансько-сіверську північ (Глухів, Путивль, Конотоп, Ромни). Тут — колишня столиця Гетьманщини, місце дії «Слова о полку Ігоревім» і батьківщина цукрових та порцелянових династій.

Головне за тридцять секунд:

• Дата народження — 10 січня 1939 року. Область скроїли з районів Харківської, Чернігівської та Полтавської областей. Це не історичний край, а адміністративний конструкт.
• Площа — близько 23 800 км². Приблизно 3,9% території держави.
• Кордон із Росією — найдовший в Україні. Звідси прифронтовий статус від 2022 року.
• Глухів був столицею Гетьманщини у 1708-1764 роках. Після того, як московське військо зруйнувало Батурин.
• Путивль оспіваний у «Слові о полку Ігоревім». Наприкінці XII століття тут, за поемою, плакала Ярославна.
• Під Конотопом 1659 року розбили московську армію. Гетьман Іван Виговський здобув одну з найгучніших козацьких перемог.
• Охтирська ікона явлена 1739 року. Одна з головних святинь Слобожанщини; після зникнення на початку ХХ століття повернулася з-за океану 1990-го.
• Устрій — 5 районів і 51 громада. Чинний із 2020 року.

Одне застереження щодо людей. Точної свіжої цифри населення не існує: перепису не було з 2001 року, а офіційні оцінки по прикордонному регіону не оновлюють із 2022-го. Будь-яке конкретне число сьогодні було б вигадкою.

У чому головна ідея цього регіону?

Сумщина не є цілісністю. Її межі накреслили в Москві, зшивши в один контур речі непоєднувані: молоді слобідські містечка, засновані втікачами з Правобережжя у XVII столітті, і сиву Сіверщину з княжими городищами та гетьманськими столицями.

Ця подвійність — ключ до всього. Вона пояснює, чому тут в одному адміністративному кордоні вміщаються плач Ярославни і слобожанське бароко, гетьманський Глухів і цукрові палаци. І чому регіон, який звикли списувати в «глибоку провінцію», знову й знову опинявся у вирі великої історії. Опинився і тепер.

Хто і коли населяв ці землі?

Княжа доба й місто, що потрапило в поему

Північ області — стара Сіверщина. Її заселили задовго до слобідських переселень. Глухів уперше згадується в Іпатіївському літописі під 1152 роком як фортеця, хоча археологи піднімають тут сліди поселень іще перших століть нашої ери. У княжу добу це був центр удільного князівства.

Та головна княжа історія Сумщини — путивльська. Тут українська географія зустрічається з українською літературою в одній точці. Путивль оспіваний у «Слові о полку Ігоревім»: за текстом поеми саме на міському валу дружина князя Ігоря оплакує його полон після розгромного походу 1185 року проти половців.

Тут потрібна чесність із жанром. Плач Ярославни — образ літературний, а не запис хроніста. Сама княгиня цілком реальна: Єфросинія Ярославна, донька галицького володаря Ярослава Осмомисла. Путивль реальний. А сцена на валу належить поезії. Це не робить її слабшою. Навпаки — рідкісний випадок, коли крихітне порубіжне місто ввійшло в культурний код нації через один-єдиний плач, який згодом переспівував Шевченко.

Козацька доба й перемога, яку намагалися стерти

У середині XVII століття південь майбутньої області заливає хвиля переселенців із Правобережжя. Вони тікають від воєн і польського тиску на Дике поле й засновують слободи — звідси й Слобожанщина. З цих слобід виростуть Суми (близько 1655 року, за козацьким полковником Герасимом Кондратьєвим), Охтирка, Лебедин. Дати заснування Сум у джерелах різняться: трапляється і 1652-й, і 1655-й. Найімовірніший — другий. Кожне таке місто ставало осердям козацького полку, де оборона кордону зросталася з місцевим самоврядуванням.

А на півночі гримить одна з найгучніших воєнних драм козацької доби. 1659 рік, Конотоп. Гетьман Іван Виговський зі своїм військом, польськими найманцями і 30-тисячною кіннотою кримського хана Мехмеда IV Ґерая розбиває московську армію, що вдерлася на Лівобережжя. Козаки заманюють відбірні царські частини у драговину над річкою Соснівкою. Гине цвіт ворожої кінноти — разом з елітним «государевим полком».

Перемога була нищівна. І майже марна. Через розбрат у старшині Виговський менш ніж за рік втратив булаву, а Україна провалилася в іще глибшу залежність від Москви. Десятиліттями Конотопська битва лишалася ледь не забороненою темою в російській та радянській історіографії. Українська формула про неї гірка й точна: виграна битва, програна війна. Місцеві згадують цю паралель із теперішньою війною постійно — і, на відміну від багатьох історичних аналогій, вона має буквальну географічну підкладку: розбите московське військо тоді відступало саме на Путивль.

Як Глухів став столицею після спаленого Батурина?

Найбільший державницький сюжет Сумщини починається з чужої трагедії. 1708 рік. Гетьман Іван Мазепа переходить на бік шведського короля, і московське військо Меншикова стирає з лиця землі гетьманську столицю Батурин. Це нинішня Чернігівщина — тут криється поширена помилка, бо Батурин до Сумщини не належить. Столицю Лівобережної Гетьманщини переносять подалі від згарищ. До Глухова.

І стається несподіване. Те, що замислювалося як заслання в «глухий кут», обертається пів століттям розквіту. У Глухові обирають гетьманів — Івана Скоропадського, Данила Апостола, Кирила Розумовського. Тут працює Генеральна військова канцелярія, тут готують правничий звід «Права, за якими судиться малоросійський народ». Тут грає театр, зводяться барокові храми. А в місцевій співацькій школі гартується талант композиторів Максима Березовського і Дмитра Бортнянського.

Ще 1703 року московський паломник, проїздом через місто, занотував, що Глухів «краще за Київ будовою». У листопаді 1708-го тут пролунала перша анафема Мазепі. Звідси понад пів століття правили автономною Україною — доки Катерина II остаточно не скасувала гетьманство 1764 року. Стариков заперечує саме поняття провінції як географії: «провінція — це не географічне поняття, а стан душі». Глухів — найкращий доказ. Місто, яке історія будь-якої миті могла підняти з «глухого кута» до столиці.

Хто збудував парадну Сумщину?

XIX століття перетворило регіон на одне із серць цукрової імперії Наддніпрянщини. Тут піднялися династії, чиї гроші й марнославство буквально виліпили обличчя краю.

• Харитоненки — цукрові королі Сум. Іван Харитоненко наприкінці століття звів під містом, у Кияниці, неоренесансний палац з англійським парком.
• Терещенки — меценати Глухова. Їхніми коштами місто отримало бібліотеки, храми, навчальні заклади.
• Миклашевські — порцелянове диво Волокитиного. Андрій Миклашевський, дід гетьмана Павла Скоропадського, 1839 року заснував у селі один із перших порцелянових заводів Лівобережжя.

Історія цих родів — про те, як приватний статок ставав громадською спадщиною. І про те, як безжально наступне століття цю спадщину нищило. Волокитинський завод не пережив революції. Покровську церкву, оздоблену місцевою порцеляною, більшовики знесли в 1950-х. Лишилися руїни, серед яких селяни й досі переповідають історії про привидів. Це фольклор, не документ. Але сам образ порожнього місця, де колись творили красу, промовляє про долю регіону більше за будь-яку статистику.

Що зробило з областю ХХ століття?

1939 року радянська влада накреслила теперішні межі. Далі — окупація і криваві бої Другої світової. За СРСР Сумщина стала індустріальною: машинобудування Сум і Конотопа, а Шостка перетворилася на закрите «місто хіміків» — порох, вибухівка, світлочутлива кіноплівка, на якій знімали радянське кіно. Цю частину регіону туристичні тексти оминають. Дарма — саме вона годувала більшість тутешніх родин.

А після 2014-го й особливо 2022 року область повернулася туди, звідки починалася, — на пряму лінію зіткнення з ворогом. Прикордонні громади зазнали ударів, евакуацій, руйнувань. Суми і Тростянець дістали звання міст-героїв.

Які місця розкривають характер Сумщини?

• Суми. Обласний центр над Пслом. Барокові церкви, зокрема Воскресенська — одна з найстаріших. Ажурна Альтанка, що стала неофіційним гербом міста. Історичний центр — це, по суті, прогулянка спадщиною цукрових меценатів, які на зламі століть переробили провінційне містечко на ошатне місто з театром і особняками.
• Путивль. Давнє сіверське місто на кручі над Сеймом. Городище з оглядовим майданчиком, Свято-Молчанський монастир за фортечними стінами, той самий вал Ярославни. Тут шанують чудотворну Молчанську ікону. З Путивлем пов'язаний і цілком реальний епізод Смути: 1605 року місто було опорною базою Лжедмитрія I. Про підземні ходи й «таємну кімнату» самозванця охоче розповідають гіди, та археологічного підтвердження цим переказам немає.
• Глухів. Національний заповідник із рештками гетьманської столиці: барокові храми, Київська брама, сліди фортеці. Місто, куди варто їхати заради самого відчуття, що провінційність — це стан, який історія скасовує будь-якої миті.
• Охтирка. Слобожанський скарб пізнього козацького бароко — Покровський собор (1753-1768), проєкт якого пов'язують із майстернею Растреллі. Тут явилася чудотворна ікона. Звідси ж, до слова, 2013 року стартував всеукраїнський «ленінопад».
• Тростянець. Місто «Круглого двору» — овальної споруди 1749 року. Поряд — палац Голіцина, де 1864-го гостював Петро Чайковський і писав ранню увертюру «Гроза», та дендропарк «Нескучне».
• Волокитине. Руїни порцелянової доби — для тих, хто любить історію не парадну, а меланхолійну.
• Конотоп і Ромни. Конотоп — місто козацької перемоги і великий залізничний вузол. Ромни — одне з найдавніших міст краю, що дісталося Сумщині від Полтавщини.

Які легенди варто знати — і де межа з вигадкою?

• Три суми — легенда, узаконена гербом. За переказом, на місці міста знайшли три торби із золотом. Сумки справді є на гербі 1781 року. Але назва йде від річок, а урочище «Суми» згадане ще 1627-го. Цінність цієї легенди не в етимології, якої вона не пояснює, а в тому, як вигадку колись зробили офіційною правдою.
• Плач Ярославни — літературний символ. Найсильніший образ «Слова о полку Ігоревім», прив'язаний до путивльського валу. Це поезія, а не хроніка. Та саме вона зробила Путивль частиною культурного коду нації.
• Явлення Охтирської ікони — переказ із документальним шлейфом. За церковною традицією, 1739 року священник косив траву й побачив у ній ікону, що сяяла неземним світлом. 1751 року Синод визнав образ чудотворним, і на місці явлення звели собор. Далі — детектив: на початку ХХ століття ікону відправили на реставрацію до Петербурга, і вона зникла (джерела називають 1903 або 1905 рік). Багато років по тому образ виявили за океаном. 1990 року він повернувся до Охтирки.
• Круглий двір — «фортеця», що виявилася театром. Овальна споруда з чотирма вежами й справді скидається на замок, і туристам радо розповідають про «оборону». Насправді це садибний манеж, який князь Голіцин перетворив на кріпосний театр і цирк: у вежах жили артисти, попід стінами стояли триярусні ложі. Правда цікавіша за міф.
• Замурована сестра засновника Сум — байка. Похмура оповідка про сестру-отаманку Кондратьєва, яку той нібито наказав живцем замурувати в стіну собору. Навіть місцеві історики прямо звуть це пізньою байкою — відлунням мандрівних середньовічних сюжетів.

Через яких людей найкраще видно цей край?

Кілька постатей пояснюють Сумщину точніше за будь-який довідник.

• Герасим Кондратьєв — козацький полковник, засновник Сум. За ним стоїть уся слобідська колонізація Дикого поля.
• Кирило Розумовський — останній гетьман Лівобережжя, чия доля переплетена з Глуховом. У ньому — і злет, і фінал української автономії XVIII століття.
• Максим Березовський і Дмитро Бортнянський — композитори європейського рівня, чий геній зріс у Глухівській співацькій школі.
• Харитоненки і Терещенки — цукрозаводчицькі роди, чиє меценатство виліпило парадну Сумщину.
• Андрій Миклашевський — порцеляновий фабрикант Волокитиного, дід Павла Скоропадського. За ним — «інший» промисловий регіон, тонкий і майже втрачений.
• Микола Хвильовий — один із чільних письменників «розстріляного відродження», народжений у Тростянці. У ньому — трагедія української культури ХХ століття.

Чим особлива культура Сумщини?

Тутешня культура — це стик двох світів. Південь тяжіє до слобожанської традиції з бароковими банями, козацькою символікою й окремим говором. Північ ближча до сіверської, чернігівсько-полтавської. Ця межа читається навіть у камені: від тридільних трибаневих храмів Охтирки, яких поза Слобожанщиною майже не знайти, до гетьманського бароко Глухова. Дві архітектурні мови на одній адміністративній території.

Серед живих ремесел — кролевецьке ткацтво. Червоно-білі рушники з особливою закладною технікою, стилізованими «деревами життя», птахами й розетками — впізнаваний бренд краю і частина української нематеріальної спадщини. Такий рушник ніколи не був побутовою річчю. Його ткали для обряду: весілля, зустрічі, освячення.

Який тут ландшафт?

Сумщина лежить у лісостепу, що на півночі перетікає в Полісся. Головна водна вісь — Псел, притока Дніпра, на якому стоять Суми. Північчю тече Сейм, над яким здіймається путивльське городище. А ще далі на північ починаються справжні сіверські ліси: Деснянсько-Старогутський національний природний парк з масивами старих дерев і багатою фауною.

Драматичних краєвидів тут нема — ні гір, ні моря. Проте саме м'який лісостеп і поліські пущі виліпили і господарство краю (чорноземи, цукровий буряк), і його воєнну долю. Тут пролягала прадавня межа між лісом і степом, між осілістю і Диким полем. Географія, що колись зробила цей край порубіжжям, робить його порубіжжям і зараз.

Чим живе область сьогодні?

Сучасне обличчя Сумщини визначає кордон. Це прифронтовий регіон з найдовшою в Україні лінією стику з Росією. Від 2022 року він живе під ударами по енергетиці й інфраструктурі, з евакуаціями прикордонних громад і постійною загрозою. Дані про ситуацію на межі змінюються щотижня — їх слід звіряти на день прочитання.

Символом краю став Тростянець. З 24 лютого до 26 березня 2022 року місто пробуло під російською окупацією. Після звільнення воно стало образом опору й відродження: тут відновили роботу понівеченої шоколадної фабрики, а 2025 року Тростянцю надали звання міста-героя. Те саме звання має і обласний центр.

Іронія історії гостра. Край, який Росія століттями трактувала як «глухий кут» власної периферії, сьогодні тримає оборону саме на тому напрямку, звідки колись прийшли і руйнація Батурина, і московське військо під Конотоп.

Як спланувати поїздку Сумщиною?

• База — Суми. Звідси зручно рушати і на слобожанський південь (Охтирка, Тростянець), і — обережніше, зважаючи на кордон, — на сіверську північ (Глухів, Путивль). Перед виїздом у прикордоння обов'язково звіряйтеся з безпековою ситуацією.
• Для любителів історії — «дві столиці пам'яті». Глухів і Путивль. Квінтесенція сіверської Сумщини.
• Для поціновувачів архітектури — Охтирка й Тростянець. Покровський собор, Круглий двір, палац Голіцина.
• Для родинного відпочинку — Тростянець. Дендропарк «Нескучне» і музей шоколаду дають легку прогулянку на кілька годин.
• Для природи — північ області. Деснянсько-Старогутський парк: ліси, тиша, екостежки.
• На другий візит — глибша Сумщина. Волокитинські руїни, Ромни, Лебедин, Конотоп.

Паспорт регіону

• Характер: прикордонний, двоскладовий, недооцінений.
• Головний символ: три суми на гербі — пам'ятник перемозі міфу над фактом.
• Суперсила: опинятися в центрі великої історії, здаючись провінцією.
• Слабке місце: штучні кордони 1939 року й уразлива географія.
• Історичний нерв: «виграна битва, програна війна» — від Конотопа до сьогодні.
• Місце сили: гетьманський Глухів.
• Факт, що змінює оптику: назва Сум походить від річок, а не від торб.
• Чому важлива для України: тут бережуть спадщину, яку сусід століттями намагався привласнити, — від гетьманської державності до козацьких перемог.

Часті запитання

Чому місто Суми так називається? Не через три торби з легенди, а через річки Сума і Сумка: урочище «Суми» згадане ще 1627 року, до заснування міста. Легенду про сумки узаконили на гербі лише 1781 року.

Чому Глухів звуть гетьманською столицею? Бо у 1708-1764 роках, після зруйнування Батурина, він був столицею Лівобережної Гетьманщини — тут обирали гетьманів і керували автономною Україною.

Де насправді плакала Ярославна? За «Словом о полку Ігоревім» — на валу Путивля, що на нинішній Сумщині. Це літературний образ, а не хронікальний факт, але саме він прославив місто.

Що частіше за все плутають щодо Сумщини? Три речі: назва Сум іде від річок, а не торб; Батурин — це Чернігівщина, а не Сумщина; Круглий двір у Тростянці — не фортеця, а старий театр.

Посилання до тем статті

Матеріали для подальшого читання. Посилання відкриваються в новій вкладці.

• Національний заповідник «Глухів»
• Державний історико-культурний заповідник у Путивлі